До зустрічі випускників: "Моя школа!"


Автор: Тетяна Конечна,
випускниця 2009 року

     У вересні 2002 року я вступила до Миколаївської гімназії №2, у якій провчилась наступні 7 років. Зараз це трохи більше, ніж третина мого життя. Пізніше це буде чверть, потім п'ята частина і так далі. З кожним роком місце, яке школа посідає у житті людини, зменшується, але з такою ж пропорційністю людина починає цінувати ті кілька років, коли школа є твоїм найголовнішим обов'язком.

    Закінчивши гімназію, її колишні учні вступають у зовсім інше, самостійне життя. Але навички, здобуті у гімназії, залишаються з нами надовго. Дивовижно те, що багато викладачів на перших парах університетів кажуть: "Забудьте все, чого вас учили у школі!" Але ж у школі ми вчимося пунктуальності, відповідальності та іншим якостям/навичкам спілкування. Школа - це не тільки підручники та уроки. Це щось більше, що так чи інакше формує свідомість дитини та допомагає їй підготуватися до самостійного життя.

   Класні керівники на час навчання стають наставниками, котрі допомагають дітям адаптуватися до соціуму, часом виступаючи не тільки педагогом, але й другом, до котрого завжди можна звернутись за порадою. Ще у дитинстві, коли ми з сестрою часом побоювались якихось викладачів через їх строгість або ображались за щось, батьки нам казали, що саме цих викладачів ми будемо пізніше згадувати. І, як не дивно, так і є.

   Думаю, що всі, хто вчився у Олени Григорівни Хаврюти (світла їй пам'ять) або в Ірини Володимирівни Царлової розуміють про що я. Це мої два найбільші шкільні фаворити, ім'я котрих завжди виникають у голові при згадці про гімназію.

    З такими викладачами ніколи не буває легко. Але потім саме це й починаєш цінувати, бо ціною власних нервових клітин та голосових зв'язок вони тримають тебе у тонусі та заохочують до нових знань та досягнень. І найприкріше, що цінувати це ти починаєш, вже закінчивши гімназію, після фрази: "Забудьте все, чого вас вчили у школі", бо неможливо забути те, ким ти стаєш за час навчання.