ВИПАДКОВІ ЗАМАЛЬОВКИ або КАЛЕЙДОСКОП ОБЛИЧ
- Деталі
- Опубліковано: П'ятниця, 24 березня 2017, 19:34
- Перегляди: 1425
Автор: Кузьміна Регіна,
учениця 7А класу
Для людини немає нічого цікавішого в світі, ніж люди.
В. Гумбольдт
Ідучи Соборною, головною вулицею міста, я завжди озираюся навкруги. Навіщо? А ось придивіться до людей, що йдуть повз, попереду, позаду вас. Чи бачите ви те, що бачу я?
Он, зліва, йде дівчина. Її обличчя просто випромінює ентузіазм та натхнення, вона певно відчуває, що в змозі перетворити цей світ на краще.
Там, на лаві, самотньо сидить літня жінка. Скоріше всього, вона, як і я, спостерігає. Їй це подобається, про що й свідчить її лагідний погляд, спрямований в бік якогось маленького хлопчика, що з великим захопленням пізнає цей світ вперше. Крок за кроком. Вже більш впевнено. А в очах блискітки здивованості і той невинний, дитячий сміх, заради якого батьки ладні гори звернути.
Хто із заздрістю, а хто з роздратованістю дивиться на групу молодих людей, що крокують пішохідною вулицею міста, весело сміючись та безтурботно і достатньо голосно обговорюючи плани на найближчі вихідні. У цієї компанії є свій жвавий настрій і яскраві посмішки на півобличчя, які не були б такими відвертими, якщо йшлося б про економіку, політику чи ціни.
Повернемося в інший бік. Ось сидить хлопець. У нього, як кажуть, прямо на обличчі написано „Не чіпати”. На чолі ніби згусток травневих грозових хмар. Та це не завадило його, певне, знайомій кинутись йому на шию, обливаючись гіркими слізьми. Він здивований. А потім, секундою поспіль, пригортає її до себе. Ближче до серця. Можна тільки здогадуватися, ким вона є для нього. Сестра, просто знайома, чи та, що стала причиною повені у його серці. Останній варіант більш схожий на правду, бо, коли вона стискає його в обіймах, травневі хмари на його чолі розступаються, вивільняючи липневе сонце.
До магазину заходить бізнес-леді, що з вдавано-холодним виразом обличчя шукає щось, що може зацікавити її більше, ніж робота. Колись, мабуть, вона була маленькою і мріяла про те, що стане принцесою, як, наприклад, та дівчинка, що біжить за голубами з широкою усмішкою на вустах і чортенятками в очах. У її руці – пухка хмарка солодкої вати, що через мить опиняється на асфальті. З великих, карих очей градом сипляться кришталики сліз. До дитини підбігає її мати і підіймає дівчинку на руки, а потім йде до лави, де сидить літня любителька спостережень.
Із чорної автівки виходить чоловік. У його волоссі вже проступає сивина, а на обличчі помітні „зморшки мудрості”. Глянувши на дітей навколо, він не стримує усмішки. Теплої, як весняний день, усмішки.
Та от натрапляю на ще одне обличчя. Пусте. Воно й справді пусте. І коли я зазираю у ті очі, на сірому, нібито пил, чолі, мене мов би затягує у вакуум тої байдужості.
На цьому я й зупинюся. Чому? Бо я – одна з вас, звичайна перехожа, яка просто любить вдивлятися в обличчя людей, що йдуть по вулиці. Чи бачу я те, що бачите ви? Навряд чи. Мені просто цікаво... А як бачите ви?
