До зустрічі випускників: "Свою Миколаївську гімназію я завжди згадую тепло"

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 31 січня 2017, 09:09

Перегляди: 2244

Автор: Маргарита Голобродська, випускниця 2013 року

   Для мене гімназія стала школою, яка за далеких від сприятливих для освіти умов в Україні спромоглась виховати багатьох людей, пристосованих до життя. Школою, яка навчила мене володіти мовами, шанувати українське, цінувати людей. Для мене друга гімназія назавжди залишиться місцем, яке навчило мене хотіти більшого.
   Але перш за все – моя гімназія навчила мене любові. Любові та вдячності за своє рідне. Як зараз пам’ятаю вчительок української мови

та літератури, які завжди, без винятків, говорили із нами українською – і говорили красиво, говорили грамотно, говорили пишаючись. Говорили українською не 45 хвилин від дзвоника до дзвоника, не тому що так вимагав план, а тому що це було їх стилем. Пам’ятаю, як багато вони від нас вимагали, і як ми поступово еволюціонували від «Ну чого вона чіпляється!» до «Вау, оце вона дає!» Коли мене, українськомовну уродженку російськомовного Миколаєва, сьогодні питають, чому я обираю говорити українською, я завжди кажу, що українську культуру мене навчила любити школа, а вчительки своїм прикладом перетворили мову на мистецтво, від використання якого можна отримувати естетичну насолоду.
   Як зараз я пам’ятаю і захоплення уроками англійської мови, тим, що «У нас на інгліші сьогодні проект! А завтра – солодкий стіл до Дня Святого Патрика!» Пам’ятаю свою радість від того, що ми не зубрили книжки й не робили мільйони нудних ідентичний вправ, а що ми натомість готували постери та проекти. Рівень англійської, здобутий у гімназії, дозволив мені комфортно прожити 10 місяців у США в 16 років. Сьогодні я живу закордоном – навчаюсь у Чеській Республіці, а наразі за обміном виїхала на півроку до Англії. Я маю за плечима успішно складені тести Toefl та iElts. І я згадую це тут не для того, щоб вихвалятись, а щоб поставити «жирну крапку» - все, що я знаю про англійську мову, я знаю зі школи. Йде четвертий рік після випуску, і жодного разу (серйозно, жодного) мені не доводилось повертатися до підручників із англійської граматики. Буквально три дні тому мені в топ-4 англійському університеті знову поставили питання, звідки я знаю англійську мову на такому рівні. На що я традиційно відповіла: я була щасливчиком навчатися у школі, де англійську мову викладали нетрадиційно та якісно.
   Прекрасною частиною гімназійного шкільного життя завжди був так званий «учком» - місце зустрічі натхненних людей, які щось готували, кудись їздили, із кимось зустрічались. Перші життєво важливі емоції від досягнення результату подарувала мені саме школа – коли у 5 класі одинадцятирічну мене підтримали у виданні власної шкільної газети, коли у 10 класі підтримали на президентських виборах. Тоді це були надзвичайно важливі перемоги! 2 гімназія – школа, яка вчить цінувати колектив, яка вчить дітей самоповазі, яка ставить високу планку. Школа навчила мене жонглювати десятками завдань одночасно, тому що саме таким нам змальовували образ гімназиста.
   Важливу роль у моєму житті школярки відіграли й класні мами – перша вчителька у школі №59 Власенко Ольга Іванівна та гімназійні класні керівнички Гордієнко Наталя Володимирівна та Марчук Наталя Георгіївна. Це люди, які завжди вимагали від нас більшого, очікували, що сьогодні ми будемо кращі за вчора. Оглядаючись назад, я розумію, що без високої планки, свого часу поставленої ними, не було б сьогоднішньої мене. Утім, із багатьма вчителями я ще й дружила - наскільки може дружити із дорослими дитина. За всі шкільні роки під час підготовок до концертів чи олімпіад, на уроках та після них, ми з’їли стільки тортів та випили стільки чаю! Можливо, саме ця відкритість вчителів, які були збалансовано суворими й привітними, навчила мене бачити за кожною людиною у піджаку та з бейджем перш за все людину.
   Гімназію №2 я сміливо називаю школою, яка вчить бути частиною соціуму. Хоч мене сюди й не хотіли прийняти із першої спроби, я неймовірно вдячна батькам, які скористались другим шансом. Саме сюди за два з половиною роки почне ходити моя сестра. Аби у школі вона навчалась не лише наукам, але й життєвим цінностям, аби мала високу планку та амбітні цілі. Але найголовніше – аби мала платформу, де почати реалізовуватись як людина, якій буде комфортно жити у світі. Саме за ці можливості я з любов’ю та вдячністю згадую свою Миколаївську гімназію №2.