Ставлення змінюють люди!

Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 22 вересня 2017, 10:28

Перегляди: 2252

Автор Мільніченко Анна,
учениця 10А класу

Людина - крихітна істота, що вражає своєю багатогранністю до глибини душі. Така проста і зрозуміла, але у той же час складна і загадкова. Творець своєї долі, який навіть не підозрює про ту владу якою наділив її Всесвіт. Маленький негранований алмаз.
Я постійно пишу про людей і висвітлюю соціальні питання на які вже давно ніхто не звертає увагу. Я пишу про чесність, скромність, доброту, та інші чесноти. І скажу одразу дана стаття також буде із розряду подібних, ось тільки проблема буде порушена інша.

П’ятнадцятого вересня мені випала нагода взяти участь у п’ятому телевізійному міжнародному медіа форумі який називався “Засоби масової комунікації та суспільство”. На перший погляд звучить досить таки не інтригуючи, проте на справді це зовсім не так. Цього року на форумі розглядалось таке питання, як безпека журналістів. І знаєте, якщо послухати трохи ту інформацію, яку нам розповідали, починаєш розуміти, що це дійсно є для нас проблемою. Тож основною метою моєї доповіді буде ввести в курс справи людей які ще не знають, що окрім того, що наше суспільство втрачає індивідуальність і забуває про людяність, є ще і така квестія. І вона існує не тільки в Україні, а й в усьому світі.
Наприклад Надія Ажгіхіна розповідає: “Суди Сицилії не розглядають справи з побиттям журналістів і псуванням їхнього майна. Адже вони розпізнають це, як банальну розбіжність у поглядах. До речі, у країнах Європи 60% представників медіа масово страждають від пресингів. З них жінки в 3 рази частіше. При цьому всьому постраждалі репортери ще й змушені відновлювати все за власний рахунок“. Чому якщо ви не згодні з думкою, то одразу намагаєтесь вирішити питання силою? Нам необхідно розвивати солідарність. Якоюсь мірою журналістів сприймають негативно, тому що думка про те, що журналісти-створювачі фейків гарно пішла світом. Але ми повинні розуміти, що не всі журналісти не дотримуються стандартів, є й ті які працюють чесно. Так, суспільство частково розчароване, і це має місце бути, проте кожен заслуговує на ще один шанс. Ми не маємо судити про цілу категорію суспільства, про цілу комуну спираючись лише на деякі випадки. Це теж саме, що знаючи одну людину судити про цілу націю.
Кожен день у новинах читаємо про те, що когось скалічили, або вандали нанесли пошкодження майну. І значна вина у цьому питанні падає на поліцію. Вони не хочуть займатися справами журналістів. Вони можуть просто сказати "Ти все одно нічого не доб'єшся. Забери заяву”. “Ми беззбройні всередині правоохоронної системи. І мало хто із представників медіа витримує до кінця розгляду справи. До того ж суд, зазвичай, діє не у нашу користь – каже Сергій Томіленко, - зазвичай такі справи проходять так: спочатку національні медіа, обурені, привертають увагу, постраждалому надають первинну консультацію, а після її надання увага суспільства падає і журналіст залишається сам на сам зі своєю проблемою”. Чому журналісти мають мовчати? Чому якщо пройшов місяць чи два після того як стався жахливий випадок вони мають здаватися? Такі речі не мають строку давності. Поки не покарано будь-кого хто зчинив подобні дії конфлікт розростатиметься. До того ж Віце-президент Європейської федерації журналістів сказала фразу, яка узяла мене за саме серце: “Європа не протистоїть суспільству, не тільки журналістському, а цілком. Спільнота не вважає, побиття журналістів своєю проблемою. Прості люди від цього далекі. І це є найбільша наша перешкода.” Репортери кричать про свої проблеми. Вони намагаються привернути увагу до себе. І коли не знаходять відгуку у поліції, мають звертатись до більш високих структур, таких як Рада Європи. Журналісти хочуть вірити у поліцію, хочуть вірити у наш уряд, але для цього їм потрібно щось робити. Їм намагаються про це нагадати за допомогою публічності, виходу на високий рівень. Проте, як можна вести розмову і щось нагадувати, коли начальник поліції відмовляється говорити спокійно, не дає інформацію, до того ж всього ще й погрожує і застосовує силу? Звісно, що ніяк. Безкарність підриває право, що призводить до втрати довіри. А це, на мою думку, одна із найгірших речей у людському житті. Це теж саме, що розпочати безжальну війну.
І що можу зробити я? - напевно запитаєте Ви. Насправді, багато чого. Адже суспільство і є головною складовою у механізмі змін. Ставлення змінюють люди. Журналісти не мають сидіти у в’язниці через те, що в країні щось-там сталося. Їх не мають депортувати за їхню діяльність. І будь-хто з них має право знати, як апелювати дане рішення. Так, багато людей не знають про таку проблему, мовляв побили і побили, значить заслужив, адже глядач не професійний, але щирий в сприйнятті. Люди повинні розуміти, що журналісти працюють для них, що репортери це - рупор для передання інформації.
І якщо ми дійсно будемо зацікавлені у вирішенні даного питання, наша країна стане на один крок ближче до звання дійсно європейської держави. Ми повинні оминати перешкоди які нам ставить доля, і не тому що так потрібно, а тому що ми дійсно потребуємо цього.
Мене це хвилює. І може від цього особливо нічого не зміниться, проте у світі стане на одну людину більше яка буде намагатися вирішити питання стосовні несправедливості щодо журналістів. Стосовно несправедливості в усьому світі.