Роздуми над твором (В. Винниченко «Момент»)


Автор: Галкіна Діана, учениця 10-В класу

У своїй філософії В. Винниченко порушує проблеми буття суспільства, яке саме загнало себе в непереборні кордони.
Я - клаустрофоб, боюсь замкненого простору, у який мене хоче увігнати суспільство.. Я не хочу прожити відведений для мене час у "квартирці", яка менша, ніж у Раскольникова. І тим паче дожити

до того, що стіни стануть прозорими і буду на них натикатися на кожному моєму кроці. Я не хочу, не буду добровільно садити себе за грати і викидати ключі в бездонний океан. Я сама знайду себе у безмежному просторі. Я піду на пошуки свого Великого "Можливо". А страх я викину, віддам тим людям, що похоронили кохання. Але ви не подумайте, що я пропагую гедонізм, я не Свидригайлов. Моральні рамки в мене є, але їх я встановила сама, це те, як я розумію себе, це мій паркан з напругою, який я навіть не хочу пробувати перейти. Перейти мої рамки для мене означає спуститися на дно. Я не хочу помирати зі словами: «Як мені вийти з цього лабіринту», як той генерал. Ця тонесенька грань між вседозволеністю і чесністю із собою, формуванням власних моральних правил.
А щодо кохання… Що можуть сказати люди 21 століття про кохання? Як вони взагалі можуть говорити про любов, коли вони її вбили, забили її гірше, ніж корову на скотобійні. Скінхеди, які вбачають «зло» в коханні, арматурою знищили те, що повинно було бути зеленим світлом від ліхтарика на іншому березі. І залишилася тільки пошлість. Люди іноді споганять найчистіші прояви кохання, навіть знайдуть вульгарність у цвіті пролісків. Але «Так, зірки тьмяніють, але одна зірка на ім’я Любов завжди-завжди зобов’язана горіти на небозводі». (Асадов)
Я очікую другого Ренесансу.
Люди не мають право засуджувати кохання Мусі і революціонера, звинувачувати їх у легковажності та в розпусті. У серці революціонера після кількох годин залишилося більше Мусі, ніж у деяких "закоханих" після років "так званої любові". До речі, зорі – це теж буденність, їх можна побачити кожну ніч і хоча б колись можна подумати: «О, це знов ці непотрібні, безглузді світлячки».
Чи може щастя тривати довго? Це теж саме, що і смерть: що значить довго помирати? Чи одна секунда – це вже не вічність? Щастя – це момент, але хто знає, скільки триває цей момент? Чи віддатися йому і чи прийме воно тебе, а може, як хвилі неспокійного океану, затягне і приведе тебе на гірські скелі? Дуже хочеться вірити в краще…