Натхнення у природі


Автор: Мільніченко Анна,
учениця 11-A класу

Сонце золоте освітлює квіти шипшини. М’яко падає на зелене соковите листя. Надворі ще так тихо, і повітря пахне ніччю. Його свіжість трохи паморочить голову. Серед усього цього дійства бавиться пустотливий вітер. Він тільки те й робить, що весь час погойдує крапельки кришталевої роси у яку увібрались ялиці.

Дивишся на годинник, і мимохіть всміхаєшся. Шоста година ранку. Мабуть, це той самий час, коли світ виглядає гарнішим за все, бо люди ще сплять, а природа тільки прокидається. Стоїш зачарований серед цієї ранкової тиші, дивишся на край горизонту, де все заливається туманним, золотим світлом, і думаєш "І як я тільки не помічав цієї божественної краси?”.

Насправді усе просто. Люди так звикли до своїх маленьких картонних будиночків, що бояться побачити щось крім них, тому й обирають порожнечу. А природа, як нам усім відомо, не терпить пусток які так люблять люди. Веселка після дощу, незвичайні візерунки на замороженому склі, змах крил метелика – усе це наповнює наш світ, і нас самих. Уся вона, від найдрібніших частинок своїх, і до найбільших тіл, від крихітних піщинок і до величезних сонць, починаючи від комах і кінчаючи людиною, перебуває у вічному виникненні і зникненні, в безперервному перебігу, у невпинному русі.
Віддзеркалення неба у воді, ніжний яблуневий цвіт, холодне, затуманене гілля дерев, - природа не ховає від тебе нічого. Вона сповнена добрих намірів. І усе, що маєш зробити ти – просто придивитися уважніше ніж звичайно, і ти напевно помітиш скільки дивовижних речей навколо тебе.
Природа прекрасна завжди, і головне - навчитися бачити красу у тому буденному, що нас оточує. Адже скільки б нових законів не відкривала наука, і як далеко б не зайшли сучасні технології, природа все ж залишається своєрідним вічним тайнописом. Вона і загадка, вона і натхнення. Хіба не правда?