Знайомтесь: Ангеліна Парасіч, учениця 11-А клас Миколаївської гімназії №2
- Деталі
- Опубліковано: Понеділок, 30 березня 2020, 16:32
- Перегляди: 1234
Я, Парасіч Ангеліна, ось уже як 3 роки навчаюся в Миколаївській гімназії №2. Народилася 30 листопада 2003 року і вже в 5 років пішла здобувати знання до школи. І хоча 8 років я навчалася в Миколаївській ЗОШ №24, у 2017 році я прийшла на поріг Миколаївської гімназії №2. Зараз я абсолютно задоволена перебуванням у цьому навчальному закладі. Адже саме тут я отримала максимальну кількість знань, стала більш працелюбною, а головне - почала набагато більше писати.
Мої батьки народилися на Західній Україні, в оточеному зеленими лісами мальовничому містечку Почаєві, що в Тернопільській області. І лише одружившись, вони переїхали до Миколаєва. Тож не дивно, що в моїй сім’ї можна
почути лише українську мову. З дитинства батьки прищеплювали мені любов до книг. У 4 роки я вже із захопленням очікувала від Діда Мороза нову книгу казок, щоб поповнити свою дитячу бібліотеку. У той час, поки інших дітей неможливо було змусити прочитати кілька абзаців, я із захопленням проковтувала книги за вечір.
А ось до пера у мене не лежала душа дуже довго. Скласти ДПА в 4 класі з читання та української мови було справжньою мукою. Тож, маючи хорошу пам'ять, я вивчала всі твори, написані мамою, назубок. Здавалося, що до кінця свого життя я не зможу зв’язати і двох слів докупи.
Але раптом у 5 класі сталося щось абсолютно неочікуване. Мені не те що вдавалося писати нормальні твори, а й навіть я змогла скласти свій перший вірш! Чотири рядки, написані рожевим фломастером на звороті листівки, стали найкращим привітанням для матусі 8 Березня. Я почала писати не лише віршики. Для молодшого брата я вічно вигадувала казки, записуючи все до зошита та ілюструючи дитячими малюнками. У 7 класі я навіть написала власну книгу, яка й досі лежить, схована в шухляді.
Я завжди була романтичною дівчинкою. Захоплювалась неймовірними історіями кохання і теж намагалася відтворити схожу атмосферу у своїй поезії.
Майже всі мої вірші від І особи. Можливо, кожного разу я уявляю себе на місці ліричного героя, тож мені потім набагато легше передати емоції персонажа.
Люблю писати, використовуючи цікаві конструкції, вживаючи якомога більше нетипових слів, надаючи речам здатності розмовляти, дихати, запам’ятовувати та виражати думки.
Я обожнюю звертатися до людей у віршах. Таким чином мені здається, що я не пишу це в нікуди, а мої тексти отримують сенс.
***
Поезіє, прекрасна діво!
Натхнення мого джерело!
З тобою завше все можливо,
Де сонце світла принесло.
О погляд твій, бездонна музо!
Де ти блукала всі часи?
Безмовності велика туга
Вдягла на мене ланцюги.
Життя моє, даремне, кисле,
Невже зачиниш ти вікно?
Заніс мелодію навмисне
Горобчик знову у гніздо.
А слави лиш бридкої, злої
Не хочу мати в себе я.
Забувши звуки мови тої,
Забути мушу і слова!
***
Поринь у сяйво, мрію злоту,
В думки, бажання і слова.
Занур долоні в чисту воду,
Повір, вона ж бо золота.
Забудь свої нещастя, чвари,
Думки тривожні, біди всі.
Весна вже вжила свої чари,
Співаючи ясні пісні.
***
Коли ти мої есемески читаєш?
Коли забираєш зі скриньки листи?
Можливо, чогось ти від мене чекаєш?
А може, не хочеш вже більше іти?
Можливо, тобі це усе до вподоби
Не згадувать днями, лише один раз.
Очей відвести ти не можеш від вроди,
Та щоб спілкуватись, бракує все час.
А серденько моє хоче любові,
Теплого затишку, обіймів рясних.
І поцілунків… Багато… Поволі…
А не повідомлень занадто сухих…
***
Війна… Полита кров’ю багатьох…
Вона страшна, пекуча рана.
А ми із вами, ні, не вдвох,
Стоїм по різні боки від кургану.
А де любов? Куди вона поділась?
Воюють, уявіть, вже батько проти сина!
Можливо , скажуть «загубилась»,
Он там, де не росте уже калина.
Так відродімо же ми з вами
Ту чисту, вірну, істинну красу.
Щоб не ділили нас кургани,
Щоб всі забули про війну!
Я вірю,не гримітиме над нами грім,
А сміх лунатиме все знову й знов.
І голосно скажу я всім:
«Я проти війн! Я за любов!»
***
Це було два дні потому,
Запитав учитель Рому:
«Про скотарство говори,
З відповіддю не тягни!»
Довго думав наш хлопчина,
Вже пройшла третя хвилина.
Він все думає, гадає,
Врешті-решт відповідає:
«Пане вчителю, скотарство –
Це важкеє господарство.
В ньому, як би не хотів,
Тре вирощувать котів!»
***
Писатиму! Все більше й більше, знову.
Згадаю ніжну барвінкову мову,
Бо щастя не приходить так раптово.
Воно сміється завжди загадково.
Воно з’являється лише по тому
Дуже гучному і терпкому дзвону.
І грають музики вже поступово,
Танцює серце зовсім не зимово.
