Осінь наших сподівань...


Автор, учениця 7Б класу Ларічкіна Дар’я

Стояли холодні, жовтневі загадкові сутінки.
Важкі хмари повільно плили над містом, ховаючи молодий, юний місяць. Вулиці спорожніли, затихли, ніби задрімали. Лише таємний шерох листя і гул вітру іноді порушували мовчання.
З-під старого, могутнього дубу виглядали гостренькі, пухнасті вушка. Великі, сяючі у місячному промінні очі благали про допомогу. Змерзле, бідолашне чорне кошенятко сиділо під деревом в марних спробах зігрітися. Маленьке тендітне

тільце не витримувало мінусової температури. Хвостик дрібно тремтів від морозу, навіть рожевий носик побілів. Тваринка стиснулася, підібравши лапки під себе, і мріяла про теплий притулок.
Неочікувано в дальньому кутку кварталу почулися кроки. Котик пожвавішав, зосередив блискучий погляд. Десь неподалік, здавалося, що зовсім поряд, йшла людина. Точніше, це була дівчинка, і досить на перший погляд дивакувата. Шапка спадала на лоб, пасмо волосся приховувало її обличчя. Легка вітрівка та великі чоботи надавали образу ще більшої незвичайності.
Звірятко з надією глянуло на дитину, яка з кожною секундою наближалася. Котик відчував, що в цій малечі є щось таке, чого немає в інших перехожих.
Дівчинка зупинилася зовсім поряд із кошеням і нахилилася до нього вперед, пошмагавши за вушко. Ніжна, загадкова посмішка пробігла по обличчю.
— Бідненький. Зовсім змерз, малий? — кошеня не мало змоги відповісти, але його задубівший вигляд сам усе пояснював. — Ну, то йди до мене, крихітко. — з цими словами дівчина легенько підняла тварину, загорнувши у свою кофтинку, і понесла кудись на руках.
Кошенятко нічого не розуміло, але вдячно муркнуло і засопіло в теплих дитячих долонях.
Ліхтарі слабко освітлювали будинки та паркани, поки тривала ця подорож, але тваринка не звертала уваги ні на що. Чорний котик лише прислуховувався до стукоту маленького, та такого доброго серденька, що його врятувало.
Такою має бути осінь наших сподівань...