Осінь наших сподівань


Автор, учениця 8А класу Озерянова Єлизавета

Холодний жовтневий вечір. У повітрі завислі крапельки вологи осідають на моїх віях, змушуючи іноді витягати змерзлі почервонілі долоні з тепленьких, приємних на дотик кишень, щоб змахнути їх. Нагрітий моїм власним подихом в'язаний шарф захищає потріскані вуста від льодяного вітру. Нетовариський вітровій, ніби чимось обурений, гнівається все сильніше й сильніше, нашепчуючи вісточки про хурделицю, що насувається.

 

На душі порожньо. Через нещодавній дощ листя під зимовими, брудними від калюж черевиками вже не хрустить так весело й завзято, а тільки ледаче джвякає, не бажаючи розмовляти зі мною. "Чому все так?" – таке безглузде питання проноситься повз мене, лише зачепивши і продовжуючи свій шлях у моїх власних думках. Це змушує поневолі уповільнити крок, замислитися. Здається, цьому життю нічого не допоможе. Сльози підступають до сірих очей, хватаючи мене своїми нещадними кайданами.

Це був захід сонця. За поворотом мене чекало Сонце. На мить воно засліпило мене, змусило прикрити очі тильною стороною руки, яку я вже навіть не відчуваю. Таке відчуття, що вона покрилася маленькими крижинками, і кожна з них коле мої пальці своїми маленькими, але такими болючими головками. Тільки через секунд п'ять мій зір пристосувався. Після побаченого мої ноги перестали йти самі, наказуючи мені зупинитися, осмислити все. Блідо-блідо-блакитне небо плавно, не поспішаючи, переходило у ніжно-жовтий відтінок.

Все буде добре. Все буде Україна.